КОЗАЦЬКА БУВАЛЬЩИНА
                                    
                                    (жарт)
Усьому світу відомо про те, що козаки – люди сміливі, хоробрі і непосидящі. А вже про 
хитрість їх та винахідливість і говорити нічого. 
Одного разу вийшли козаки в далекий похід до невідомих країв. Ішли вони непрямо, ішли 
лісами і під кінець спекотного дня вийшли в широкий степ. Сонце, стомившись за довгий 
спекотний день, присіло на палючий обрій і не зчулося, як занурилося у глибокий сон. 
Козаки також потомилися над тяжким переходом і серед безкрайнього степу, прямо під 
мерехтливими зорями Чумацького шляху, стали табором. Невдовзі то тут, то там задиміли 
сухі кізяки і задзвеніли порожні казани. Хто пішов шукати воду на кашу, а хто в надії 
назбирати хмизу, бо на кізяцькому паливі каша не звариться до ранку. А отаман лежав у 
високій траві і пильно вдивлявся в небо. «Цікаво, - думав він. – Мабуть, десь там, на 
далекій невідомій планеті такий же зоряний вечір, так само табором у степу 
розташувалися такі ж козаки (а про те, що і там є козаки, ніякого у нього сумніву не 
було). Є серед них такі ж голодні і ждуть не діждуться бодай ложку такої пісної каші.»
Після вечері запалили люльки і-і… почалися розмови, а точніше – оповіді бувалих про 
бувальщину. 
− Пригадую, − видихнув тютюновий дим і з  хрипом повів козак похилого віку. – Було, 
сядеш на вороного і в сусіднє село, до Галі. Наобіймаєшся, націлуєшся і – гайда пішки 
сім верст додому… 
А вороний? – Ковтає слину молодий, ще безвусий. 
− А вороний чекав, чекав. Дивиться – вже й місяць зайшов, зібрався та й пішов із 
циганами… 
Довго стоїть геріт над степом.
− Було й мені колись. – Середнього віку козак розгладив чорні вуса. – Було… Якось серед 
літа, в жнива, кажу до батька: − тату, скільки я ще буду в оцій сорочці ходити? Вуса 
вже посходили… Купіть штани. А батько погладив мене по потилиці своєю важкою рукою та й 
відповідає: − Вуса  посходили, а на розум ще й не оралось… 
Знову регіт вибухом зривається до сонного неба. 
Раптом насторожились стреножені коні, нашорошили вуха і злякано заіржали. 
Вовки! – почулося з гурту. 
− Темнота! – голос отамана. – У вовків копит немає. А тут земля гуде від конячих копит. 
Значить, до нас гість. А от чи проханий, чи непроханий, побачимо. 
Хвилина-друга напруженого чекання при повному мовчанні і ось у відблисках догоряючого 
вогнища зі степової темноти вирвався вершник. Мокрий кінь – гопки, вершник – у траву. 
Схопився: 
− Хто тут отаман? 
− Тобі що? Повилазило? То ми тобі зараз баньки вставимо, та так, що й прадіда на 
Чумацькому шляху побачиш. 
− Панове козаки, спочатку вислухайте, а потім…
Отаман крок вперед:
− Ну, що там? 
Гість полегшено зітхнув і повів:
− У степу об’явився терорист. 
− Хто-хто?...
− Хто – не знаю. Але подейкують, що не козацького роду, бо не хреститься і не п’є.
− Тю, а що ж він робить у нашому степу? 
− Подейкують, що забіякуватий і не чистий на руку.
− О-го-о-о! – козаки хором. 
− А він хто? – отаман на секунду затнувся. – Ну… пришелець.
− Терорист,  –  підказав гість. 
− Так, так…–  отаман запалив люльку. – А де ж його шукають? В ковилі, чи що? 
− Не знаю.
− Отакої! То чого ж ти приперся серед ночі? 
− Попередити.
− Ну, попередив. А далі? 
− Але ж інші шукають, –  мовив гість. – А хто шукає, той знайде…
− На свою голову, − зареготали козаки.
− Панове зубоскали, –  отаман вибив люльку об руків’я шаблі. – Справа серйозна. 
Поспимо, а там буде видно. Ранок від вечора мудріший…
Сонце встало над степом і забриніли пташині голоси. Сива роса сяйнула дивними 
діамантами. Молодий козак схопився і хвилюючись випалив:
− Матінко моя!
− Що… га?... де?... – скочили козаки.
− Яка чудова природа! І перепел б’є.
− От прибитий! – невдоволені козаки. – Ще б спати та й спати, а йому природу подавай…
Наспіх поснідали, що в кого було, осідлали коней і згуртувались навколо отамана:
− Так, панове-товариші! Що воно таке – оте терорист, не знаю, але серцем відчуваю, що 
новина не з приємних. Отже, почнемо з пошуків тих, хто вже шукає того терориста.
         Сонце палило нестерпно. На небі жодної хмаринки. Усіх мучила спрага. Коні 
         стомилися так, що й на дрюка не реагували. Зупинились відпочити. Молодий козак 
         здерся в сідло, прикрив від сонця очі долонею, довго вдивлявся в степ, а потім 
         невдоволено:
− А будь він не ладен! 
− Не ладен, не ладен. – Повторив літній козак, поправляючи вуздечко на своєму коні.
− Хто сказав «не ладен»?! – грізно запитав отаман. – Шукати, шукати, шукати… Вперед!
− Іде, іде, я його бачу-у! – закричав молодий козак. 
− Де, де, де?... 
− Та он же, на коні прямує до нас.
− Тікаймо-о, - прохрипів малий козак. – Береженого і Бог береже…
− Пізно, - отаман підкрутив вуса.
− Будь він не ладен.
Тим часом вершник наблизився, зліз з коня і низько вклонився.
− Шановному товариству щирі вітання.
− Здоров! – Насторожено козаки. – Ти хто?
− Людина.
− А ми думали – терорист, будь він не ладен.
− Будь він не ладен – повторив вершник. -  Вже стільки ночей не сплю через нього.
− А ти його бачив? – молодий козак із цікавістю.
− Ні, не бачив.
− А хто бачив? 
− Ніхто.
− Значить, свої коней крадуть.