Життєпис
АНАТОЛІЙ ПАВЛОВИЧ САМОЙЛЕНКО
Народився 5 травня 1938 року
Анатолій Павлович був п’ятою дитиною в сім’ї Самойленків, яка жила у Моринцях Звенигородського району. Після закінчення Моринської середньої школи почав працювати розмотувальником електродвигунів на Київському ремонтному електромеханічному заводі. 1957 року його призивають до лав Радянської Армії, таким чином Анатолій опинився аж на Камчатці. Піхотний полк, полкова школа, безсонні ночі, нескінченні заметілі, штормові попередження. В один з таких пекельних днів, коли вимушені були відсиджуватися в холодній казармі, надлишок вільного часу підказав звернутись до дивізійної газети з розповіддю про життя взводу, товаришів по зброї. Так він став позаштатним кореспондентом дивізійної газети. Повернувшись у 1959 році до Києва, працює у „Київміськкомунбуді”, пройшовши шлях від слюсаря-сантехніка до старшого інженера НДІ будівельних конструкцій Держбуду СРСР. 1968 року закінчив Київський інженерно-будівельний інститут за фахом інженер-електромеханік.Не покидає Анатолія Павловича бажання писати, творити. В 1974 році газета „Молода гвардія” публікує гуморески Самойленка, і, окрилений першим успіхом, він подає свої твори до інших видань, показує їх відомим письменникам. На творчому шляху з’являються люди, які підтримують його віру в себе і допомагають розвинутися талантові. Це поет Леонід Горлач, Віктор Іванович Кава, Микола Павлович Роман. Анатолій Павлович відточує своє вміння, займається у літературній студії, і як результат – перша віршована збірка „Моринська криниця”. Анатолій Самойленко є автором кількох поетичних книг: „З калинового краю”, „Кобзареве поле”, „Закоханий розмай”, „Роду мого джерело”. Він пише у автобіографії: „Доземний уклін чарівному Шевченківському краю, роду мого джерела – рідним Моринцям... за цілющий трунок співучого українського слова”. У цих книгах поет показав себе майстром українського вірша. Простота мовлення, музичність, рельєфність слова й почуття привабили до його творчості не одного композитора, а відтак з’явилися цікаві пісні. Поезії Анатолія Павловича наповнені любов’ю до малої батьківщини, до її природи, до простих сільських людей, а також небайдужість до долі України, хвилювання і надія на краще майбутнє українського народу. http://www.batjkivshhyna-tarasa.com.ua/mytci/samoilenko.html
Від автора
Благодатний Черкаський край славиться не лише чарівною природою, садками, врожаями. На цій землі народилася і втілювалася в життя ідея волі, Державності України. Черкаська земля явила світові багато талановитих людей. Серед них – пророк Тарас Григорович Шевченко, меценати-брати Симиренки, генерал армії Черняхівський та багато інших імен. 5 травня 1938 року в селі Моринці, у красивому чарівному краю моя мати Настя Павлівна дала мені життя. Садиба, яка дісталася у спадок моєму батькові Павлу Андрійовичу, була розташована неподалік від садиби бунтівного Копія, в хаті якого 9 березня 1814 року в сім’ї Григорія Шевченка народився наш майбутній геній. В 1945 році я пішов у перший клас Моринської школи. То були тяжкі повоєнні роки. До школи можна було йти або вулицями села, або навпростець, через городи. Стежина завжди вабила мене не тим, що була набагато коротшою, а тим, що виводила мене прямо до пам’ятника Тарасу Григоровичу, який стояв неподалік від школи. Так продовжувалось десять років. Атестат про середню освіту вивів мене спочатку за поріг школи, а потім і за поріг батьківської хати у далеку, нелегку дорогу самостійного життя. Електромеханічний завод у Києві, підводне училище в Ризі, служба в Радянській Армії на Далекому Сході, на Камчатці. Там, в країні вулканів, побачила світ моя перша ластівочка про напружене бойове навчання, шматоване тривогами життя моїх побратимів по зброї. То був початок моєї півторарічної співпраці в якості позаштатного кореспондента дивізійної газети «На страже Родины». Та рідна українська мова в тих далеких краях залишилася незбореною. На все життя залишився в пам’яті один із багатьох випадків. 25 травня 1958 року в складі Камчатського корпусу я раптово покинув і вирушив у далеку путь по ще не ходженій камчатській землі. Якось після тривалого і тяжкого переходу наш підрозділ розташувався на відпочинок. Глибока ніч під зоряним куполом неба і тиша. Час відпочинку злетів миттю. Пора у путь. Офіцер підійшов до мене і попросив: Самойленко, без песни ребята не подымутся. Запевайте. Но только украинскую, чтоб за дущу взяла. І в бездонну камчатську ніч злетів юний голос заспівувача полкової школи: Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув карі очі… Після звільнення в запас я повернувся до Києва, де на мене чекали напружені трудові будні на будовах столиці, навчання в Київському інженерно-будівельному інституті, цікава і змістовна робота в Державному науково-дослідному інституті будівельних конструкцій. Але Слово кликало. І доля звела мене з відомим українським поетом Леонідом Горлачем. Багатолітня дружба з ним, вишуканим педагогом, невдовзі далася взнаки. У 1993 році виходить у світ моя перша збірка «Моринська криниця». П’ята збірка “Кобзареве поле» вийшла друком у 2004 році. 22 травня того ж року її презентували на Смоленському кладовищі , на місці першого поховання Тараса Григоровича Шевченка, в місті Санкт- Петербурзі. Джерело: Самойленко А. Закоханий розмай. – К.: Рада, 2006. – с. 5-6
Анатолій САМОЙЛЕНКО, поет, член Національної спілки письменників України. А Я ПО ШПАЛЬТАХ...
ВСЕ ПОЧАЛОСЯ ПРОСТО. Шалена завірюха охопила Камчатку і більше двох тижнів міцно тримала у своїх обіймах. Негода жбурляла своїми холодними лапами густий сніг і утрамбовувала несамовитими вітрами. У приміщення казарми долинало її злорадісне завивання. Здавалося, що світ прощається зі своїми останніми днями. Ми, курсанти полкової школи, тряслись від холоду і з усіх сил намагалися зігріти себе зубрінням статутів, настанов та тренуваннями розбирати і збирати зброю. А як же зігрітися?! А під час перерв бігли в темний коридор, чаділи махоркою, розповідали анекдоти і уявляли, як ми будемо долати двісті метрів від казарми до їдальні і назад.
Одного недільного дня, коли вже відчутно потомилися від шахів і доміно, товариш з відділення киянин Олексій Мельников запропонував мені написати про нього в дивізійну газету «На страже Родины». Прохання товариша було виконано. Через два тижні вся школа вчитувалася в мою першу публікацію. Вітання, потиски рук, компліменти. Місяць лютий злетів за хурделицями, в березні 1958 р. редакція газети зарахувала мене до списку позаштатних кореспондентів. Упродовж півтора року співпраці в газеті я одержав три тисячі п’ятсот карбованців, які так мене виручили в Києві після звільнення в запас. Нове життя поставило переді мною нові проблеми. Працевлаштування, житло, прописка, навчання в інституті, підготовка до вступу до аспірантури. І тільки в 1988 р. я повернувся до творчості. В тому ж році щаслива доля звела мене з відомим українським поетом Леонідом Никифоровичем Горлачем (Коваленком). Він перший із професійних літераторів позитивно оцінив мої твори і рекомендував для публікації на шпальтах «Літературної України». Але появу новачка в редакції зустріли стримано і рекомендували розпочати свій творчий шлях з відвідин літературної студії при Спілці письменників України (СПУ). Керівник студії відомий український письменник Віктор Кава після ознайомлення з поданими віршами по-товариськи порадив мені друкуватись у газетах, журналах. Я вийшов з приміщення СПУ у піднесеному настрої. У той же день, а це була п’ятниця, в кіоску «Союзпечать» на вулиці Олексіївській я придбав газету «Рабочее слово». А наступного вівторка після черги в бюро перепусток Південно-Західної залізниці з неймовірним хвилюванням я долав круті металеві сходинки до редакції газети залізничників.
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Петро Йосипович Москаленко зустрів мене приязно, уважно вислухав і сказав:
- Мій заступник Микола Павлович Роман купається в слові. Ідіть до нього…
Невеличка кімната. За заваленим паперами столом сидів літній чоловік і уважно вичитував якийсь документ. На моє вітання він лише кивнув головою. Я переступав з ноги на ногу і терпляче чекав. Нарешті заступник головного редактора підняв голову і до мене: «Уважно слухаю».
Мій короткий вступ, і у нього на столі вже опинилися вісім віршів. Роман уважно прочитав подані мною твори і виніс короткий вердикт:
- Залишайте. Ваші вірші мені подобаються. Будемо друкувати!
23 березня 1990 р. на шпальтах «Рабочего слова» за №57-58 (8962-63) було опубліковано мій перший «Аргумент». Цим віршем газета залізничників започаткувала публікації моїх поезій. Та раптом з невідомих мені причин публікації припинилися. Я знову долаю металеві сходинки в редакцію, заходжу до М. Романа. Доброзичливість заступника головного редактора заспокоює.
- Ви бачите, що робиться на моєму робочому столі? - всміхається він і по-теплому потискає мою правицю. - Ваші вірші десь загубилися у вихорах паперового моря. Тож давайте разом шукати.
Хвилин через сорок на столі панував повний порядок. Роман тримав у руках мої роботи і задоволено посміхався:
- Анатоліє Павловичу, не ображайтесь. Буває, що в редакційному потоці паперів губиться той чи інший матеріал і на пошуки витрачається багато часу. Тож давайте на майбутнє домовимся, що ви будете залишати мені один або два вірші.
І, як сказав хтось з відомих, процес пішов. У 1992 р. під час однієї зустрічі в Спілці письменників України Л. Горлач подав ідею видання поетичної збірки і погодився бути її редактором. У 1993 р. Білоцерківське видавництво «Буква» видало мою першу поетичну збірку «Моринська криниця». До неї увійшли вірші, опубліковані в «Рабочем слове», а також поема «Вдова» про тяжку повоєнну долю української жінки. Один із перших примірників книги, як звіт перед «Рабочим словом», я з радістю подав заступнику головного редактора Миколі Павловичу Роману. Він щиро привітав мене і висловив побажання на подальшу співпрацю з газетою. Тоді з його вуст мені стало відомо, що «перебудова» лунко бродила по коридорах Південно-Західної залізниці і вже поклала свою «творчу» руку на газету залізничників. Тогочасний головний редактор міцно «полюбив» новонароджену «Магістраль» і активно підтримав ідею сильних світу залізниці про закриття газети «Рабочее слово» як такої, що «втратила свою доцільність». Звільнився з роботи і Микола Павлович Роман…
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ ГАЗЕТИ. Очолив її новий головний редактор Марат Якимович Погребцов. Він звернувся до дописувачів і читачів «Рабочего слова» зі зверненням захистити газету. Я теж підтримав видання у той критичний час. «Рабочее слово» №№9-10 (9575-9576) від 29 січня 1994 р. подало на своїх шпальтах мій допис «Чи потрібна дорожна газета?», в якій я висловив свою позицію щодо народження «Магістралі», ідеї закриття «Рабочего слова» і звернувся до залізничників з проханням: «Підтримайте «Рабочее слово» у цей скрутний час!» Газета вистояла і продовжувала подавати читачам мої поезії, які увійшли до доповненої збірки «Моринська криниця», наступної збірки «З калинового краю».
Наші стосунки з головним редактором Маратом Погребцовим склалися на ниві творчості. Як виявилося, він теж був натурою поетичною і ми часто влаштовували творчі зустрічі, на яких озвучували нові роботи. 1 липня 1997 р. в редакції газети відбулася наша чергова зустріч, і він з великим задоволенням подарував мені примірник своєї поетичної збірки «И луч надежды не погас». 5 травня 1998 р. книга «Моринська криниця» стала моєю відповіддю головному редактору «Рабочего слова», поету Марату Погребцову. Ці книги відкрили нову сторінку в нашій творчій співпраці. Ми радували один одного і читачів газети нашими новими роботами.
14 жовтня 2000 р. на шпальтах «Рабочего слова» (№№41 (10230) було опубліковано мій вірш «Осінні покоси». Але редакцію очолював вже не Марат Погребцов, а виконуючий обов’язки головного редактора Георгій Мірошник. Що трапилося? Яка причина примусила Погребцова звільнитися? Питання, питання... Але куди подівся колишній головний редактор - в редакції ніхто не знав. Та одного вечора озвався мій домашній телефон і я почув голос Погребцова з... Євпаторії. Виявляється, що лікарі порадили йому за станом здоров’я бути ближче до тепла і моря. На жаль, його серед нас вже не має…
ШВИДКОПЛИННИЙ ЧАС відмірював напружене життя. Моя співпраця з газетою продовжувалась. А тим часом із Санкт-Петербурга прийшла новина. Композитор, наш земляк з Вінничини, Валер’ян Стратуца написав романс «Осінні покоси». У лютому 2012 р. в Санкт-Петербурзі відбувся міжнародний конкурс сучасної української пісні імені Георгія Кузовкова, під час якого наш романс «Осінні покоси» одержав призове місце, а автори слів і музики удостоєні звання лауреатів.
Сьогодні, в цей буремний час нам усім так потрібне рідне слово, яке на сторожі біля нас поставив Тарас Григорович Шевченко. І я пишаюся тим, що підтримую творчі стосунки з «Рабочим словом» і висловлюю щиросердну подяку колективу редакції за тісну співпрацю на мовній ниві.
Творчого довголіття тобі, «Рабочее слово»! А мені з тобою по шпальтах, по шпальтах... до наступної збірки.
ВІЧНЕ СЯЙВО ЗОРІ
Не змовкають струни кобзарів,
Срібно кличуть рід наш до єднання,
Щоб ніколи край наш не горів
І земля не відала страждання.
Лине світом слово Кобзаря
Закликом безсмертним до свободи,
І його негаснуча зоря
Осява в майбутнє шлях народу.
Над широким Дніпром на Чернечій горі
Діамантом сія вічне сяйво Зорі,
Вічне сяйво Зорі в серці кожного з нас
На віки засвітив рідний геній Тарас.
Не зламав його кріпацький гніт
І шляхи жорстокої недолі.
Крізь віки він бачив новий світ,
Світ братерства, щастя, правди й волі.
Сила духу генія змогла
Ланцюги неволі розірвати
І народ стражденний повела
Майбуття щасливе здобувати.
Над широким Дніпром на Чернечій горі
Діамантом сія вічне сяйво Зорі,
Вічне сяйво Зорі в серці кожного з нас
На віки засвітив рідний геній Тарас.
СЕЛО МОЄ...
Біленькі хати синьоокі
Сяйнули в кучерях садів.
Джерела чисті і глибокі
Криниць, що з мудрістю віків...
Звідсіль Тарасова стежина
Простелиться в чужі краї,
А біла мамина хустина -
З тепла й добра в роки мої.
На цій землі вузенька стяга* -
Основа всіх моїх доріг.
Тут і надія, і наснага,
Початок всіх епох і віх.
На цій землі мій рід віками -
Корінням в сиву давнину
Солоним потом, мозолями
Проклав в майбутнє борозну.
З минулих літ і аж донині
Села вродливіш не було
На нашій милій Україні,
Як рідне, Моринці, село.
Село моє! Мій рідний краю!
З усіх світів, з усіх доріг
До тебе завжди повертаю,
На рідний батьківський поріг.