ЖАБУРИННЯ
Сільський замулений ставок терпляче чекав на дощ. Але червнева спека лише колисала на ньому ліниві хвильки. Осока шепотіла з перегрітим вітерцем і ховала маленьких каченят від палючого сонця. Сіра чапля обперлася однією ногою на розкислий берег й вдивлялася в мілководдя з надією щось там виловити і принести голій малечі, яка терпеливо чекала в замаскованому гнізді на маму з якоюсь свіжиною в дзьобі. І лише висока, розложиста осика невпинно тріпотіла своїм густим листям і шепотіла до ледачкуватого вітерцю про свою одиноку долю. Аж ось із-за високого очерету обережно випливла сіра качка, обвела настороженим поглядом дзеркало ставка і , впевнившись у повній безпеці, покликала своїх діток. Маленькі клубочки витяглися в жовтувату пунктирну лінію і потяглися за мамою до протилежного берега, вздовж якого зеленою ковдрою розляглася ряска. А сонце піднімало свій розжарений диск до середини неба і щедро підігравало ставок. Старі верби опустили рештки своїх зачісок до самісінької води і вдивлялися і вдивлялися в поіржавіле жабуриння, яке збилося вздовж невисокої, втоптаної довгим життям греблі. Велика руда жаба продерлася крізь жабуриння на греблю, підставила під сонячні промені широку спину і солодко куняла. Та раптом до її слуху донеслись чиїсь важкі кроки. Жаба прокинулась і побачила майже поруч дві чоловічі постаті. Вона миттю плигнула в жабуриння і заховалася. Але з-під води виразно чула їхні голоси і задля своєї безпеки пірнула аж на саменьке дно і залягла.
- То розкажіть, Олексію Кіндратовичу, як це ви надумалися приїхати до рідного села, - мовив хриплий втомлений голос. – Невже ви навідалися в село заради риболовлі?
- Та ні, Вікторе Семеновичу, - зітхнув Олексій Кіндратович. – Новий міністр сказав по телефону, що вже повністю використав свої творчі сили і маю поступитися молодим.
- Та ви ж ще отого! – Не погоджувався Віктор Семенович з рішенням міністра, якого він ніколи не бачив. – Ви така заслужена людина. У вас же орденів он скільки.
- Ордени сьогодні нікому не потрібні , - тяжко зітхнув орденоносець. – Та ви ж, Олексію Кіндратовичу, є гордість села ,- стояв на своєму співрозмовник. – Ну , нехай я весь свій вік стояв дугою на землі, поміняв три комбайни, намолотив не одну тисячу центнерів зерна. А ви ж стільки років на великій керівній роботі. Вас знає вся галузь країни. Ви і газетах , ви на радіо, вас і по телебаченню неодноразово показували.
- Показували і мене, і комбайнерів , і доярок, - Віктор Семенович поволі готував вудочки. – А тепер інших показують, тих, у кого товщий гаманець. Сьогодні, голубе, панує капітал. Чув таке слово?
- Та чув, чув, - Віктор Семенович смачно поплював на гачок і закинув вудочку. – Та невже ж ви не змогли захиститися і дозволили, щоб вас, молодого, здібного виперли на пенсію.
- Вікторе Семеновичу, - Олексій Кіндратович теж поплював на гачок і закинув вудочку. – Ви бачите оце жабуриння, що при такій благодатній погоді і накопичилося біля берега?
- Та цього літа жабуриння в нашому ставку стільки! Як ніколи. – Комбайнер підняв вудочку, перевірив наживку на гачку і знову закинув. – Бо сільське безвладдя чистили ставка і не збирається. Рік тому якісь ділові пройдисвіти підкупили голову сільської ради і той здав ставок їм в оренду. Вони спритно виловили всю рибу і поминай, як звали. Ми згуртувалися і почали вимагати переобрання голови. Та куди там! Наближені до нього підняли крик :” Вам би тільки рибу ловити. А він, голова, не лише про рибу думає,а про всі проблеми села”. Та не вболіває голова за село, бог він не наш, не сільський. Його хтось пхає з району. Отак.
- Отож і в нас у галузевому міністерстві таке ж жабуриння. Оточили того бідного міністра так щільно, що на прийом неможливо попасти. А жабуриння лиже його оксамитовими язиками та годує дезінформацією. Само ж робить вигляд, що в поті працює на розвиток галузі. Тим часом від галузі залишилися вже лише ріжки та ніжки. А жабуриння тим часом будує маєтки, купує дорогий транспорт та розгулює по світу. От я й не витримав, прорвався на прийом до міністра та й кажу йому про те, що в міністерстві звідкілясь понабиралися не підготовлені кадри, що творять самі казна що. Міністр розпашівся, крутиться в кріслі, вертиться, а тоді до мене зі злом:
- Пане керуючий галуззю, ті часи,коли вам давали ордени введення в експлуатацію непотрібних дільниць, цехів, підприємств закінчилися. Сьогодні платять тим, хто акліматизувався в нових економічних умовах, для кого бізнес є головною метою в житті. Ви не здатні працювати як бізнесмен. – Пане міністре, - я йому. – Ви праві, я не навчений красти, привласнювати, не платити зарплату працюючим. Бо це не бізнес. Справжній бізнес вимагає від людини відповідальності за кожну працюючу людину, за державу. А ви придивіться до своїх кадрів, які оточують вас. Це не кадри, це жабуриння, яке вас ізолювало від реального життя. Воно само гниє і ви з ним зогниваєте. А повіє новий вітер і знесе вас і ваше жабуриння у житейське море.
- І що вам на це відповів міністр? – спитав комбайнер.
- Сказав, щоб я з сьогоднішнього дня ловив з вами рибу, - бувший керівник бувшої галузі почав змотувати свою вудочку. – Та й він вже не міністр, бо до міністерського берега прибилося нове жабуриння і призначило собі нового міністра. Отак.
Рибалки повільно поверталися від ставка без риби.
-Вікторе Семеновичу, а взагалі риба в ставку є чи немає? – Звернувся Олексій Кіндратович з усмішкою до бувшого комбайнера. – Бо жабуриння дуже багато.
-Є, коротко відповів Віктор Семенович. Тільки наступного разу вранці, поки голодна риба шукає поживу, нам треба прихопити граблі і загребти жабуриння, щоб не заважало, а потім вже…
- Якщо в ставку розвелося жабуриння, то граблі не допоможуть. – Олексій Кіндратович підняв очі на комбайнера.
- Треба капітально чистити та наповнювати цілющою водою, щоб жабуриння й дорогу до ставка забуло. А зараз ходімо до мене, дружина поставить на стіл норвезький оселедців з цибулею, чорноморську скумбрію та й перекинемо по келишку за нашу вдалу рибалку.
Пропозиція була прийнята остаточно.