Доня
70-ій річниці Корсунь-Шевченківської битви присвячується
Був березень 1954 року. А Моринці ще потопали у високих заметах. Та щедре сонце з кожним днем впевненіше нагадувало зимі про весняне тепло. Вона в розпачі кидалася то в завії, то в хуртовини. Але теплі промені і там чатували на неї. І тоді їй було непереливки. Вона проливала сльози в калюжі і заплаканими очима вдивлялася в почорнілі сніжні кучугури, які підточували веселі гомінкі струмки. До її слуху долинав збуджений гомін бурхливих потоків, що змивали холодну зимову красу і радісно неслись затопленим ярами на зустріч з весною. Не проминула вона і колгоспний двір. Розбуджена кузня озвалась мелодійними передзвонами молота і ковадла, заметушилися санні упряжки і потяглись хто в ліс по дрова, хто на поле до посірілих скирт по солому, а корівники, конюшні повідкривали ворота і на повні груди дихали свіжим, зігрітим повітрям. Тиша в конюшні розбудила стареньку Доню. В стайнях пусто. Старші зрання вже на роботі, молодші в загороді, під високими акаціями, впиваються свіжим чистим повітрям. Вона хвилину-другу постояла в глибокій задумі. Защеміло серце від однієї лише думки про те, що вона вже своє відслужила, відпрацювала і віднині, як кажуть, на пенсії. Завченим порухом зняла з себе гнуздечку, повільно вийшла з конюшні і рушила за довгу стіну, де завжди було затишно і так щедро і ніжно гріло весняне сонце. Натруджене тіло відчувало, як те тепло вливалося в кожну клітину і сягало аж до кісточок. Заціпенілі комарі, мухи і ґедзі ще спали і не набридали жадобою напитися її крові. Доня опустила погляд на землю і з байдужістю дивилася, як в калюжі купалися горобці. Перед нею постало її щасливе дитинство, яке так хутко промайнуло широкими долами вздовж повноводного Дону. Ще з дитинства вона знала, що рід її започаткований древніми степовими тарпанами, табуни яких господарювали по всьому Причорномор'ю. Знала вона і про те, що мати і батько походять від старої донської козачої породи, а завдяки родичам, які і сьогодні живуть в Англії, кровно відноситься до відомої кавалерської сім'ї. Ось перед очима пливе розігріте степове повітря, мріє чистий обрій, і вони з мамою спочатку втамовують спрагу чистою водою з широкого Дону, а потім довго купаються і задоволені виходять на берег. І поки мама стоїть, обсихає, вона із задоволенням втамовує голод смачним материнським молоком… – Доню! – Голос конюха Івана Карповича обірвав її солодкий спогад. – Донечко наша золота, ти знову умудрилася зняти вуздечку. А я зайшов у конюшню, тебе немає, лише вуздечка звисає з жолоба, та й думаю, куди це ти могла запропаститись у такий ранній час. Аж ти ось де, на сонечку грієшся. То зачекай хвилинку, я принесу відро теплої води, ти зап’єш свій сніданок та підемо погуляємо трохи. Нам, дорогенька, тільки те й лишилося, що гуляти. Сумний скрип його протеза подаленів у конюшню, знову повернувся, і вона вже пила обіцяну воду. Підігріта живінь віддавала присмаком старенького чавунного котла, Доня згадала чисту, настояну на травах і теплих вітрах, донську воду і їй так захотілося повернутися знову в щасливе дитинство, напитися цілющої вологи і з вибриком майнути вздовж берега широкої, повноводної ріки. Вона тяжко зітхнула. Іван Карпович надів на неї легеньку вуздечку і вони удвох пошкандибали гуляти по колгоспному двору. Зношені підкови ковзалися по вкатаній саньми дорозі. Від болю в правій задній нозі Доня зупинилася. – Що, голубонько, втомилася? Я теж утомився тягнути свого тяжкого протеза. А колись же і ми були рисаками! По цих словах Іван Карпович дістав з кишені потертого кітеля невеликий шматок цукру і простягнув Доні: – На, кажуть, що цукор додає сили. Оксамитові губи ніжно взяли кубик і нижня щелепа довго шукала в роті тих зубів, які мали допомогти їй розкусити дарунок, а коли солодкий смак розплився в роті, вдячно подивилася на Івана Карповича, вткнулася в долоні оксамитовими губами і знову тяжко зітхнула. – Що ти, що ти, моя кароока, нам ще з тобою не одну весну стрічать. – Іван Карпович погладив Доню по гладенькій шиї. По цих словах знову тяжко заскрипів протез і Доня почвалала за ним. З наближенням до вузькоколійки, яка пролягала між крайніми хатами села і колгоспним двором, Доня поринула в спогад. У кінці 1943 року кавалерійський полк, в якому вона служила, з боями пройшов шлях від Кременчука до Шполи, а потім під прикриттям танкового батальйону сягнув Звенигородки і Шевченкового рідного села. Пекло «другого Сталінграду на Дніпрі» в районі Корсунь-Шевченківського ще тільки розгорялось. В лютому 1944 року в жорстокому бою з фашистами, які виривалися з оточення ярам через Комарівку на Почапинці, загинув її перший і останній командир Євген Лісовий, з яким вони ще в 1936 році розпочали військову службу. Тоді вона, молода, красива і горда, довго і вперто показувала свій характер, але курсант кавалерійської школи Євгеній Лісовий з Херсонщини все-таки знайшов ключик до її серця. На полкових змаганнях їй не було рівних в подоланні перешкод, в бігу риссю і чвалом. І раптом війна… Так небезпечні фронтові дороги привели кавалерійський полк спочатку до Дніпра, а потім через Кременчук, Шполу, Звенигородку в район Корсунь-Шевченківського. Запеклий бій під Комарівкою, вибух снаряда. Один з осколків смертельно поранив командира ескадрону капітана Євгена Лісового, а другий вдарив її в праву задню ногу. І вона не пам’ятає, як вибиралася з поля бою, як опинилася біля ставків Почапинського цукрозаводу. Тяжко поранена, голодна, вона стояла під тополями між ставком і крутогір’ям і чекала, а чого чекала, й сама не знала. А тут ще й погода не вгавала: то сніг, то дощ, та ще й з пронизливим вітром. Але той спасенний день вона завжди пам’ятає. Сірий плаксивий ранок ще тільки розпочинав свою сумну ходу, а вервечка худих, обірваних жінок і дітей вже підносила для фронту вкрай необхідні боєприпаси: снаряди, міни, патрони, гранати. Невдовзі вони поверталися назад за новими смертельними вантажами. Раптом до неї підбіг хлопчина років 12-13, погладив, дав невеличкого сухарика, накинув на шию мотузка і вона з ним дошкандибала до двору, в якому їй дали поїсти і в той же день військовий фельдшер в кубанці видалив з ноги осколок снаряда і зашив рану. Всю операцію вона витримала терпеливо і вже через тиждень вони з рятівником, якого звали Шура, доставляли з вузькоколійки боєприпаси через Тишківський яр, мимо Моринського лісу аж до вже знайомих їй Почапинських ставків. Кожен раз, коли вони з Шурою доставляли важкі снаряди і поспішали за черговими боєприпасами, вона зупинялися біля тополі, біля якої вони стрілися з Шурою і яка стала для неї рятівницею. В ті хвилини Шура її не наглив і через якусь мить вони вже риссю мчали виконувати чергове бойове завдання – доставляти снаряди до місць, де вирувала смертельна стихія. Крізь сльози вона дивилася на вузькоколійку, шукала місце, на якому ще не так давно здіймалися штабелі смертоносного вантажу і вона під кулями фашистських винищувачів поспішала до передової. Так, то була жорстока війна, в якій вона дивом залишилася живою. Біль пережитого пронизав її серце і впав на землю гіркими сльозами. – Донечко моя, – притиснувся до неї Іван Карпович. – Згадала своє жахне минуле? Я теж часто згадую бої за Фастів. Я тоді був молодим командиром танка, але з великим досвідом, який одержав на Курській дузі влітку сорок третього. Тоді мені повезло. Механік-водій Толя Колосов віртуозно відвів наш танк від удару німецького «Тигра», якого ми все-таки «приборкали». То був страшний екзамен, але екіпаж його героїчно витримав. А під Фастовом сталося так, що тільки лобова могла врятувати нас. І ми пішли в лобову атаку. А чим вона закінчилась ти, Донечко, сама бачиш. Після госпіталю безногий, з осколком під серцем повернувся додому і пішов охороняти тебе. А далі ти все про мене знаєш. Та я не про себе, моя хороша. Я про тебе. Твої діти тобою мають пишатися. Ти ж у нас одненька учасниця бойових дій. Інша б на твоєму місці згордилася, зазналася, шукала собі легкий хліб. А ти, доню, всі повоєнні літа в напруженій праці, ділила зі своїми побратимами і голод, і холод. Ходімо потихеньку додому, мабуть, там, в жолобі, для тебе щось смачненьке приготували. Поласуєш, відпочинеш, а завтра я прийду і ми знову прогулювати наші пенсії. Доня уважно слухала мову Івана Карповича і напружено переставляла свої хворі ноги. Поруч сумно скрипів важкий протез. Та вона вже не чула ані того скрипу, ані слів Івана Карповича. Все довкола поглинув густий сивий туман. Він накочувався хвилями від самого обрію і в просинях весна висвітлювала її рідні степові простори, пологі береги Дону, і щасливе дитинство кликало її знову й знову майнути назустріч степовому вітру. Вона з усіх сил виривалася в ту далечінь, де зосталася її молодість, але тяжкі пута так міцно сковували її ноги, що вона не могла й поворухнутись. А ж ось із сивини туману випливає командир ескадрону капітан Євген Лісовий, кидається до неї. Вона чує його голос, з усіх сил чвалом біжить йому на зустріч, але залишається стояти на місці. Доня бачить вибух снаряда і падає спочатку на коліна, потім повільно опускає обаважніле тіло на ніздрюватий сніг. Командир ескадрону протягує до неї рештки відірваних рук і тане в синяві далекого обрію. Луна від вибуху снаряда доносить до її затухаючого слуху прощальне: – До-ню-ю-у!... По цьому Доня закрила свої агатові очі і густий сивий туман поглинув і командира, і чорний обрій. Доня рвонулася вперед, щоб розігнати холодну заволоку, але ноги застрягли у болючому минулому, і вона знесилено принишкла. Остання сльоза скотилася і впала на руки Івана Карповича. Під серцем танкіста різким болем дав про себе знати смертельний осколок… А клин журавлів з високого чистого неба преможно сповіщав про те, що на його крилах повертається до рідного краю десята мирна весна, що вже з-під снігу тягнуться до сонця білі проліски, як щира подяка Доні і Івану Карповичу за благодатну тишу на землі.