Поле

Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!

               Тарас Шевченко




1

Віки вікують, ніби бджоли,
В минуле й сущі дні пливуть.
Та і в минулому ніколи
Їм наше слово не забуть .

Воно живе і не вмирає,
Назустріч вічності іде,
Як жниця з пишним короваєм
І за собою мир веде.

Іде у спеку і морози,
Жахні посухи вгомоня
Та агресивні буйні грози
Пшеничним морем розганя.

А як радіє дням весняним,
Як пестить думку про врожай
Та виколисує з вітрами
Наш хліборобський рідний край.

Завжди чекає з нетерпінням
Найвищий час – жаркі жнива.
Тоді вже і свої стремління
В бурштинні зерна вилива.

І після жнив не спочиває,
Мудрує знов про врожаї
І щедру осінь закликає
Подать йому дощі свої.

А вже коли осінні зорі
На поле глянуть з вишини,
І далі з обрієм просторі
Туман сховає в сивині.

А же коли дощі заплачуть
І закружляє перший сніг,
Пташина тугою закряче,
Ховрах вкладеться на нічліг, -

Тоді вже спогади до поля
Зберуться, щоб погомоніть,
Згадать , яка сувора доля
Йому дісталось від століть.



2

У пам’яті поля спливають події,
Які потрясали жорсткістю час,
Коли здичавілі чужі лиходії
Топтали його і трощили щораз.

Ще й досі залишені гуннами рани
Шматують його невпокорені сни,
Ще й досі високі сарматські кургани
На полі стоять, наче знаки війни.

Стоять, мов сполошні червоні заграви
Жадоби того, що згорить наш поріг,
Що крила всесильні піднімуть до слави
І зборений світ упаде їм до ніг.

Лишилось на полі лише поховання,
Невже вони вірять, що прийде та мить,
Коли вони питимуть знову страждання,
Слов’янського роду, що має тут жить.

Як птахи у осінь холодну злітають,
То повниться вирій прощальним: Курли-и…
Але ж повесні вони знову вертають,
Бо там чужину пережить не змогли.

А поле їх рідне любов’ю зігріє,
На крила поставить пухнастих малят,
Від грізних негод захистити зуміє,
Научить на небо високе злітать.

Знов поле під снігом глибоким зітхає,
Згадалися стріли, списи, чорна кров,
Їх поле у пам’яті товщі ховає,
Щоб плин кочовий не топтав його знов.

Одного широке не може збагнути,
Як довго йому з черепами лежать,
Останків чужинців не може позбутись.
Вони ж заважають і сіять, і жать.

Йому ж без зерна на сім світі не жити,
Воно озолочує думи і сни,
І небу несоромно в очі дивитись ,
Із радістю линуть в обійми весни.

І знову проклюнуться сходи, замріє
Блакить жайворова співуча вгорі.
А літом у перших покосах зомліє
Здійнявши священні снопи до зорі.

Над током сягниста підніметься хмара,
І ляже в долоні безцінне зерно.
І мовить щаслива душа хлібодара:
Я вдячна тобі, що ти радість дало!

І знову по колу. На жито пшеницю
Чекатимуть крильми старі вітряки,
Щоб в печах вогонь випікав паляниці
І в сонці спливали щасливі роки.


3

До слуху трудяги крізь товщу заметів
Долинули стогін, зітхання зими,
Неначе налинули вісники смерті
І вдарили в бубон чужими кістьми.

Але ж проминуло жорстоке горе.
Теплінь доокола. Буяло зело.
Тугих колосків хвилювалося море
І з піснею жайвора в далеч пливло.

Пливи за вітрами пір’ясті хмарини,
Спішили за тінями власними в даль.
Та знову он туча грозова з вершини,
З зеніту на поле звалила печаль.

Закутала у лати, мечами рубала
І поле стражденне, й його колоски.
І зранена доля над полем ридала,
Набравши зерна у обидві руки.

Від степу вздовж моря до краю Полісся
Давилися трупами жерла гармат.
Над зраненим полем буран смерті нісся,
Страшніший в рази, ніж залишив сармат.

І поле конало в жахливих тортурах,
До неба високого руки тягло,
Просило, молило приборкати бурю,
Бо далі терпіти уже не могло.

І раптом на прузі озвалися коси –
Простих хліборобів незрадні шаблі.
І кров’ю ворожою сповнились роси,
І “Пугу-у!” хоробре неслось по землі.

Вставай, рідне поле, борися за волю,
Бо й небо задарма її не подасть,
Виборюй у битві у ворога долю,
Допоки не згине незвана напасть.


4

Сіяло сонце в променях свободи,
Ласкавіло до поля з вишини.
Мов говорило: - Хай багато родить,
Нехай його обійде жах війни!
Як буде мир, то й перепел озветься
І заговорить море колосків.
І серце поля в радості заб’ється
В очікуванні золотавих жнив.

Так думалося полю і гадалось,
Так мріялось могилам з-під кісток,
Аби війні нарешті увірвалось
Без поминальних і святих свічок.

Та бите горе з поля відступило
І тучі лиха розлетілись враз.
Щасливе поле знов заколосилось,
Захвилювало урожайний час.

Уже під сонцем розляглись покоси,
Уже зерно збігалось на токи.
Відходили в минуле стоголоси
Чужих солдатів, танки й літаки

Я вірю в поле, що заколоситься
На ранах вирв і скорочених траншей.
І знов зерном життя зазолотиться
Заради миру й щастя для людей.


***

Віки ідуть за видноколи,
В минуле люди відпливуть.
Та і в минулому ніколи
Їм наше поле не забуть.