Ліс 1 Ніхто не знає, хто створив нам світ, Ніхто не знає, хто керує світом, І нас несе по плетиву доріг Теж невідомим, загадковим … літом. Та ось Земля влетіла в кайнозой, Розквітла з часом дивною красою, І почалось життєве торжество, Усе вдяглося в зелень, як весною. Земля впивалась сонячним теплом, Нове життя раділо кожній днині, Казково розросталось і цвіло, Й не знало, що вже сили йдуть руїнні. Очільником тих сил був льодовик, Він для живого ніс страшну загрозу І діяв, як жорстокий штурмовик, Усе трощив і віддавав морозу. 2 Нарешті чужоземець переміг, Поклав під себе гори і долини І з гордістю у мертву тишу ліг Під крижану ковдру хуртовини. І тільки смерть мантачила косу Та рештки ще живого добивала. − Усіх і все на той світ віднесу, − Махаючи косою, повторяла. Хай знають там, що ми з льодовиком Он скільки на Землі завоювали. І возвели на п’єдестал фантом, Який удвох мистецьки змайстрували. 3 Мертвий сам, він сіяв смерть довкола. Бо, крім смерті, у своїм бутті Не творив живого ще ніколи І добра творити не хотів. Все плекав надію та уяву, Що вже вічний холод назавжди, Підминав під себе хтиву славу Й віддав обох до рук біди. Тільки й бачив льодяні хороми В сяйві діамантів владний цар, А довкруг такі ж замерзлі гноми В таці з льоду подають хабар. Кожен мітить тертись біля нього, Лиш йому єдиному служить. Він для них немов посланець Бога І без нього гномам не прожить. Вони мають знати лиш єдине – Неповторний, вічний царський храм Має стати на Землі єдиним, Що диктує волю всім льодам. Та йому подаваного мало, Апетит не може втамувать. Він вже став для гномів об’їдалом, Сам не знає, що йому подать. Він вже все під себе підминає, Насуває гори льодяні, Все гребе, до себе загрібає… Та терплячих гномів світ збіднів. І вони втомилися служити Льодяним хоромам стільки літ. Скільки ж можна, льодовик, гнобити, Насилать на гномів стільки бід. Він не чує стогону стражденних, Знає тільки слово «Подавай!», Виливає злість, мов навіжений… Та коли ж настане горю край? 4 Космос довго з вишини вдивлявся В те, що льодовик скрізь натворив. А коли розгледів – здивувався: Нащо ж він життя у лід зарив. Галоцен! Іди і розберися, Зупини свавілля на Землі, Все зроби, щоб ріки розлилися, Воскресили небо журавлі. Хазяйнуй. А сонце допоможе Льодовик жорстокий розтопить, Повернуть до краю дні погожі І дощами щедро окропить. Щоб життя у краї вирувало, Щоб ліси шуміли і гаї, Не віддай стихії на поталу, Хай пощезнуть лихо-хазяї. 5 Галоцен льодовика зустрів У країні, скованій льодами. – Що ж ти, нерозумний, натворив, – Розпочав він звернення словами. – Ти ж спустошив і загнав під лід Все, що тут жило і розквітало, Ти привів до краю Стільки бід І віддав кістлявій на поталу. Дні і ночі Галоцен не спав, В клопотах забув про відпочинок, Все про край понівечений дбав З вірою про перший свій ужинок. Головне, щоб з розумом усе, Крок за кроком йти до перемоги. Лиш вона єдина принесе Й покладе до успіху дороги. Тяжко буде ті шляхи долать, Ой як тяжко йти у невідоме. Льодовик зумів залишить «гладь», Він же був тут, як у себе дома. Перерив усе, перекопав, Ще й посипав густо валунами. Що він думав, що він планував – Не відомо до сих пір нікому. Він безмозклий, розуму нема, То про що й кому з ним говорити. Все довкруг для нього як пітьма, І її він намагавсь творити. На світанку зорі розійшлись, Встало сонце, ніжно усміхнулось І до Галоцена світла вись З тихою порадою звернулась: – Ти б толоку в поміч запросив, Знана в світі, дуже роботяща. В неї стільки необхідних сил. Льодовик же руйнівне ледащо. А толока мудро поведе У реальні дії твої плани І тебе, герою, приведе У безсмертя вічної пошани. Не соромся, хай гукне птахів, Птахи знають, де насіння брати. Можна попросити і вітрів Потихеньку землю засівати. А як сонце ще пришле дощів, Райдуги підніме кольорові, То з насіння проростуть мерщій Паростки щасливі і здорові. А вже далі будеш з ними сам, Як господар і як вихователь. Тож веди їх у життєвий храм, Будь для них у храмі настоятель. 6 Час акценти твердо розставляв, Вносив правки в плани Галоцена, Першу поросль ніжну обробляв, Відбирав дубочки, липи, клени. Ось вже верби дружно потяглись, В задумі любуються водою. А в долинах трави розляглись Скатертю зеленою густою. Тут високі свічі тополят Пнуться доторкнутись до хмаринки, Там на пагорб вийшли погулять Ясенки, берізки і модрини. Всі такі веселі, гомінкі, Кожне власне вбрання оглядає. А грабочки молоді стрункі Милуються вже обжитим краєм… Раптом всі принишкли і стоять, Миті проводжають і хвилини. А тим часом всіх спішить обнять Ніжністю й любов’ю цвіт калини. Лиш осика з вітром лопотить Про дитинство власне босоноге, Зізнається, що її кортить Знов пройти вже пройдені дороги. Та, на щастя, вперлося життя І не хоче знов в голодну глину. Краще хай неходжені літа Приведуть щасливішу годину. Галоцен з любов’ю оглядав Ріки, що струмились в сині далі, Кучері полісся, бархат трав, Що довкілля щедро покривали. А які ж співучі солов'ї Щовесни олунюють діброви, Чарами наповнюють гаї, Прикрашають трелями розмови Про одвічне на землі життя, Що не знає ні кінця, ні краю, Про віки, що у світи летять І щасливе майбуття шукають. А лісні масиви молоді Прикривають гори і долини, Не дають набридливій біді Знов пройтись по валунах і глині. Галоцена радість обійма: Скільки хвилювань і скільки поту! Від льодовика й слідів нема, Галоцен здолав жахку скорботу. Ліс набрався вже достатньо сил, Мужності йому не позичати. Бачить сонце і небесна синь, Ліс себе вже може захищати. Та не тільки. Ліс не егоїст, Не лише про себе вболіває. Всім вітрам відомо, що він скрізь І поля, і ріки захищає. Він до себе ніжно пригорнув І співучу птаху, і тварину, Про малечу теж він не забув, Словом, об’єднав усіх в родину. – Як приємно, – Мовив Галоцен. – Що вже є мені така підмога. Ліс, як професійний диригент, Він – моя над лихом перемога. Так, не марно я прожив цей час, Покривався потом з мозолями. І Земля згада мене не раз Вдячними і добрими словами. 7 Завершував падіння листопад І раптом пилка скреготом озвалась. То з нею в ліс прокрався лісокрад – Тепер зубаста в лісі панувала. Вона вгризалась в стовбури, гілки, І, озвіріла, кидалась на лови, Злорадісно калічила й пеньки, А зуби ще жадали соку-крові. Лісна краса злітала у тріски І кленів теж вони не оминали. Та що там клени, падали дубки, А за дубками й липи вже вмирали. Зубаста все веде у ліс кошмар Губити все, що з вітром гомоніло, Що обробив невтомний лісодар. А ось біжить струмочок низиною, Вмиває трави, про життя дзюрчить І поспіша зустрітися з рікою, Бо тільки з нею буде довго жить. Вони, струмки, у річку позбігались, Набрались сили, в єдності злились, І синє море зустрічать зібрались, Як це робили праструмки колись. А в лісі зойки, падають дерева, Голосить з тріском зламане гілля. О земле рідна, наша мати кревна, Ти бачиш, що зубаста виробля. То хто ж зупинить вбивцю твоїх діток, Хто порятує ліс, зелений світ. Хто порятує нижні первоцвіти, Хто порятує рясту ніжний цвіт? Умре й струмок, якщо не зупинити Металу смертоносний апетит. Уб’ють й ріку кістляві суховії, Зміліє море без води з ріки. То зупиніть убивство, добродії, Бо без лісів і ваші вмруть роки. А там і вас, панове лісокради, Володарі і пилок, і сокир, Земля безліса поведе вмирати, Жбурне трісками у смертельний вир. 8 Ревли потужно чужаки-машини, Утоптували землю в рівчаки. І пагорби безлісі, і долини Вдихали чад отруйний і гіркий. Лісник стояв і плакав край дороги, Покійний Ліс востаннє проводжав. Навіщо ж вирубки йому, як погар, Йому на серце лісокрад поклав? 9 Тече Дніпро за кам’яні пороги, Несе вологу спрагливим степам Та вилива вздовж берегів дороги Своїм маленьким посестрам-річкам. Ті горді, що вони в Дніпра притоки, Потужної слов’янської ріки, Що відбивали кочових наскоки І закріпили спокій на віки. Вони любов’ю з’єднані з лісами, В обнімку з ними в спеку, холоди Своїми срібноводими руками Топили плани вбивчої біди. Ті перемоги вже за небокраєм Минувшини безсмертної лежать. Сьогодні ж всіх тривога обіймає, Як возвести непереможні гать, Щоб захистити і ліси, і гори, Від варварів, що вдерлись в рідний край І привели з собою люте горе З відомим в краї іменем глитай. Був льодовик, сліди його відомі, Ще до сих пір Землі від ран болить. А тут свої «господарюють» в домі І не дають лісам спокійно жить. Тож і болить душа землі нестримно Від шрамів замордованих лісів, Що полягли від варварства безвинно І не підставлять крон своїх росі. Не защебечуть піснею пташини, Не зашепочуть ніжно до весни. О Галоцене, вивідь з України Усіх, хто перед Лісом завинив!