Вірність традиції
На вже досить тривалому літературному віку мені доводилося зустрічатися не з одним пошуковцем літературної слави: одні виринали аж із легендарних глибин зародження двадцятого століття і несли на собі гіркий присмак кривавих класових бойовищ, інші поставали у величі свого фронтового чи партизанського подвигу, ще інші були моїми перевесниками чи й молодшими за віком. Але всі ми робили одну справу — писали і себе, і свій час, долаючи різні перешкоди. І чим більше їх, отих перешкод, траплялося на шляху, тим упертішим було Слово. Воно й залишиться у спадок прийдешнім поколінням, як риси портрета ХХ століття.
На превеликий жаль, останнє десятиліття виявилося для нашої літератури провальним. Майже все, що залишилося від розгромленої безпардонними політиканами та державними рекетирами культурного господарства України, ніби зачаїлося, розгубилося, втративши державну підтримку, а то й відверто відкинуте як сміття. Що ж, такими й будуть сторінки неперервного нашого літопису, озонова дірка нашої історії довго дивуватиме тих, хто колись ходитиме по українській землі.
На щастя, саме в ці останні роки другого тисячоліття, дякуючи підтримці духовно багатих меценатів, почали частіше з'являтись твори ще недавно відкинутих процесом авторів. Я не кажу про відверто лабораторні книжки юних чи графоманські видання тих, хто, крім грошей, забажав літературної слави та й почав видавати на-гора один за другим свої опуси. Вони не становлять основи літературного процесу. Маю на увазі серйозні видання серйозних авторів, які не поміняли свої погляди та душу на золоті брязкальця, показали свою незламність, вірність народним традиціям, трепетне служіння високому слову. До таких належить і Анатолій Самойленко.
Почавшись як поет грунтовної школи із збірки « Моринська криниця», він устиг подарувати читачам не один десяток віршів, може, виношених ще в далекі камчатські солдатські ночі чи в тісняві київського робітничого гуртожитку, або в напруженій динаміці столичного науково-дослідного інституту будівельних конструкцій, що став по суті його другою домівкою, або і в дні нечастих приїздів до рідних Шевченківських Моринців. У всякому разі, авторові не доводиться висмоктувати з пальця сюжети, емоції, насилувати себе для літературної роботи.
І це принесло багато успіхів, це утвердило А. Самойленка як поета серйозного, що прийшов у літературу зі своїм словом і своїми тематичними конструкціями. Згадаймо бодай тонку лірику двох попередніх книжок, пронизливо болючу поему «Вдова», варту занесення в золотий список української літератури.
«З калинового краю» не становить винятку: тут те ж ліричне чисте джерело, котре не пересихає всупереч всім суспільним негараздам, та ж гостро конфліктна ситуація поеми «Голгота». До речі, в цьому розлогому епічному полотні автор із притаманною йому непоступливістю змалював всю трагічність українського народу в недавньому минулому: його сини опиняються по два боки барикади, шануючи святий поклик власного серця, і водночас змушені виконувати чужу волю в боротьбі за власну державу. І висновок напрошується один: тільки в єднанні всіх патріотичних сил довкола національної ідеї наш порятунок.
Та водночас автор долучив до рукопису гостро актуальні та нещадно правдиві прозові твори, ніби щадячи поетичне слово, і вони піддають спектральному аналізу нашу абсурдну сучасність. Отже, портрет України продовжує творитися, і Анатолій Самойленко прагне провести бодай тоненьку рисочку на ньому.
Леонід Горлач
Джерело:
Самойленко А. П. З калинового краю: Поезія, проза. — К.: Рада, 2000. — 112 с.