Вічний подорожній
Справжня поезія – це перепустка у вічність, і той, хто служить
їй чесно й послідовно,
отримує того неписаного документа в нелегку дорогу через все
життя.
Анатолій Самойленко, мабуть, теж знає про існування цього
нематеріального закону, бо
ось уже скільки літ сповідує записане одного разу у хвилини
душевного відвертя:
Іду по стомленій дорозі
У всього світу на виду
Шукати спокою в тривозі
Й біду непрошену веду.
І це так: втомлюється дорога, але не подорожній, бо веде його
високий пошук правдивого
слова, як сузір’я над чумацьким шляхом. І не сам поет іде, а
веде за собою біду, котру
прагне відвести від усіх людей, а передусім від рідної України.
Так триває не один
десяток літ, цей наскрізний мотив жертовності живить кожну його
поетичну книжку, бо
став заповідним, перейнятим і від свого геніального морянина
Тараса Шевченка, і від
батьків- землеробів.
За вікном – а поетові виповнилося сімдесят – і за досвідом його
давно треба називати
поважно Анатолієм Павловичем. Але ж у літературі прийнято
обмежуватися самим іменем,
аби скоротити відстань між серцями. Тим більше, що Самойленко
зумів зберегти молодість
духу, первинність почуттів як у стосунках із поважними
перевесниками, так і з набагато
молодшими. Мабуть, і в цьому йому допомогло поетичне слово, яке
і лікує, і очищає душу
від скверни буденщини, переповненої у наш час неймовірними
випробуваннями на міцність
народної філософії.
Як би там не було, а поет Анатолій Самойленко теж колись із
чогось почався. А він
почався із любові до рідних Моринців, які уособлювали хлопчині,
найменшому з п’яти
дітей Павла Андрійовича та Анастасії Павлівни Самойленків, цілу
Україну. Він побачить
її згодом, як стане подорожнім і відчує юним серцем Київ (коли
після школи захоче стати
студентом театрального інституту та швидко роздумає), неймовірно
далеку Камчатку (коли
стане рядовим піхотинцем), знову робітниче середовище столиці
України, навчання в
інженерно-будівельному інституті, а потім довголітня праця в
авторитетному Науково-
дослідному інституті будівельних конструкцій,який став практично
його другим домом. Але
починалася вона все-таки з того місця в Моринцях, де стояла
Шевченкова хата, з того
крутояру, під яким дзвенить живою водою Тарасова криниця, з того
високого неба, яке
голубило і возвишало дух незламного Кобзаря. І якщо Моринці
спромоглися народити поки
що після Шевченка лише одного поета, то це як докір природі –
там глибока духовна аура,
там багатолітня традиція, яка рано чи пізно буде обов’язково
продовжена новими іменами.
А поки що цю генеалогічну лінію успішно продовжує Анатолій
Самойленко.
У творчому доробку черкащанина не так багато книг. Він почався
як поет досить пізно, не
маючи філологічної університетської школи, як більшість
літераторів. Любов до слова
накопичувалася в ньому поступово, проривалася, можливо, на
Камчатці, коли в армійській
пресі почали з’являтися його перші журналістські публікації.
Але те, що Богом дане,
мало обов’язково прорватися з непроглядних глибин душі до сонця,
і це сталося уже в
зрілому віці, коли побачила світ перша збірка «Моринська
криниця». За тим пішла в люди
книга «З калинового краю», за нею «Кобзареве поле», «Закоханий
розмай».
У цих книгах поет показав себе майстром класичного українського
вірша, заглибленим і в
соціальні пласти народного життя, і в світ найтонших інтимних
почуттів, красу
українського пейзажу. Простота мовлення, музичність, рельєфність
слова й почуття
привабили до його творчості не одного композитора, а відтак
з’явилися цікаві пісні.
Вдаривши лихом об землю, Анатолій Самойленко починав сміятися з
недосконалості людської
натури, і тоді на папір лягали дотепні гуморески. Коли ж душа не
вміщувалася в розміри
мініатюри чи короткого вірша, з’являлися поеми і передусім
сильна жорстокою правдою
«Чорні жнива».
Все це збережене і в нинішньому об’ємному, сказати б, етапному
виданні, а ще підперте
зразками нинішньої зрілої лірики, яка ще раз засвідчує, що
Анатолій Самойленко
залишається вічним подорожанином у світі рідного українського
слова.
Дмитро ГОЛОВКО
Леонід ГОРЛАЧ
Джерело: Самойленко А. Роду мого джерело: Вірші, поеми,
гуморески та пісні.— К. : Рада, 2008.— С. 5-7
Справжня поезія – це перепустка у вічність, і той, хто служить їй чесно й послідовно, отримує того неписаного документа в нелегку дорогу через все життя. Анатолій Самойленко, мабуть, теж знає про існування цього нематеріального закону, бо ось уже скільки літ сповідує записане одного разу у хвилини душевного відвертя: Іду по стомленій дорозі У всього світу на виду Шукати спокою в тривозі Й біду непрошену веду. І це так: втомлюється дорога, але не подорожній, бо веде його високий пошук правдивого слова, як сузір’я над чумацьким шляхом. І не сам поет іде, а веде за собою біду, котру прагне відвести від усіх людей, а передусім від рідної України. Так триває не один десяток літ, цей наскрізний мотив жертовності живить кожну його поетичну книжку, бо став заповідним, перейнятим і від свого геніального морянина Тараса Шевченка, і від батьків- землеробів. За вікном – а поетові виповнилося сімдесят – і за досвідом його давно треба називати поважно Анатолієм Павловичем. Але ж у літературі прийнято обмежуватися самим іменем, аби скоротити відстань між серцями. Тим більше, що Самойленко зумів зберегти молодість духу, первинність почуттів як у стосунках із поважними перевесниками, так і з набагато молодшими. Мабуть, і в цьому йому допомогло поетичне слово, яке і лікує, і очищає душу від скверни буденщини, переповненої у наш час неймовірними випробуваннями на міцність народної філософії. Як би там не було, а поет Анатолій Самойленко теж колись із чогось почався. А він почався із любові до рідних Моринців, які уособлювали хлопчині, найменшому з п’яти дітей Павла Андрійовича та Анастасії Павлівни Самойленків, цілу Україну. Він побачить її згодом, як стане подорожнім і відчує юним серцем Київ (коли після школи захоче стати студентом театрального інституту та швидко роздумає), неймовірно далеку Камчатку (коли стане рядовим піхотинцем), знову робітниче середовище столиці України, навчання в інженерно-будівельному інституті, а потім довголітня праця в авторитетному Науково- дослідному інституті будівельних конструкцій,який став практично його другим домом. Але починалася вона все-таки з того місця в Моринцях, де стояла Шевченкова хата, з того крутояру, під яким дзвенить живою водою Тарасова криниця, з того високого неба, яке голубило і возвишало дух незламного Кобзаря. І якщо Моринці спромоглися народити поки що після Шевченка лише одного поета, то це як докір природі – там глибока духовна аура, там багатолітня традиція, яка рано чи пізно буде обов’язково продовжена новими іменами. А поки що цю генеалогічну лінію успішно продовжує Анатолій Самойленко. У творчому доробку черкащанина не так багато книг. Він почався як поет досить пізно, не маючи філологічної університетської школи, як більшість літераторів. Любов до слова накопичувалася в ньому поступово, проривалася, можливо, на Камчатці, коли в армійській пресі почали з’являтися його перші журналістські публікації. Але те, що Богом дане, мало обов’язково прорватися з непроглядних глибин душі до сонця, і це сталося уже в зрілому віці, коли побачила світ перша збірка «Моринська криниця». За тим пішла в люди книга «З калинового краю», за нею «Кобзареве поле», «Закоханий розмай». У цих книгах поет показав себе майстром класичного українського вірша, заглибленим і в соціальні пласти народного життя, і в світ найтонших інтимних почуттів, красу українського пейзажу. Простота мовлення, музичність, рельєфність слова й почуття привабили до його творчості не одного композитора, а відтак з’явилися цікаві пісні. Вдаривши лихом об землю, Анатолій Самойленко починав сміятися з недосконалості людської натури, і тоді на папір лягали дотепні гуморески. Коли ж душа не вміщувалася в розміри мініатюри чи короткого вірша, з’являлися поеми і передусім сильна жорстокою правдою «Чорні жнива». Все це збережене і в нинішньому об’ємному, сказати б, етапному виданні, а ще підперте зразками нинішньої зрілої лірики, яка ще раз засвідчує, що Анатолій Самойленко залишається вічним подорожанином у світі рідного українського слова. Дмитро ГОЛОВКО Леонід ГОРЛАЧ Джерело: Самойленко А. Роду мого джерело: Вірші, поеми, гуморески та пісні.— К. : Рада, 2008.— С. 5-7