Братове вітання Там, де тополі пнуться в небо синє, Де за гаї сховався небозвід, Лежить село на нашій Україні, Лежить село вже кілька сотень літ. У тім селі стояла стара хата, Під стріхою стояла, край села. Хоч хат таких в селі було багато, Та наша найріднішою була. За хатою росла крислата дичка. Цвіла весною! – Не віднять очей! Вона родила груші невеличкі, Та все ж була відрада для дітей... Жили в тій хаті люди-хлібороби, Жили і вміли добре працювати. Було село їм дуже до вподоби – Та лиш хатина трохи тіснувата. Сім'я велика: батько, мати, дітей четвірко підростало. Були тут хлопці і дівчата, Як не крутить, не мудрувати, А хату більшу треба будувати. І збудували нову хату На тому ж місці, край села, Була там кухня, сіни, Дві кімнати, Комора збоку ще була. А навесні, коли все забуяло І зеленаво зачубаривсь ліс, І солов'ї в левадах заспівали, Лелека хлопчика приніс. Росло дитя, росло рухливе, Карі оченята, Всі в сім'ї були щасливі, Та найбільше Мати. Голубила, пригортала, Ніжно цілувала І найменшого синочка КАПОЮ назвала. А коли лягало сонце За горою спати, То сідала біля КАПИ Пісеньку співати. То співала, то шептала Тихо ніжну казку І в дитя переливала Материнську ласку. А КАПА ріс, зіп'явсь на ноги, І хоч хода була й хитка, Вже першу протоптав дорогу Від печі аж до шаплика. Пливли літа І ріс наш Анатолій (Так Батько сина записав свого) – Так звали сина Дома, в школі, А Мати звала КАПОЮ його. Та час настав, і виріс Анатолій, Вже в мріях був далеко від села. І відчинила доля Двері Толі І повела, далеко повела... У Києві прилаштувала напочатку: Там працював і ріс, Поки Знов шлях проліг аж на Камчатку, Солдатський шлях На довгих два роки... Вулкани там запалюють сигари, В долинах мокрих гніздиться туман, В скелястий берег завдає удари Злий і холодний Тихий океан. Холодний край Камчатка І далекий, У ньому все чуже кругом, А дома в небі синьому лелеки І красень Київ над Дніпром. Стоять стрункі тополі на рівнині І шлях манливий рівний у полях, Достигле жито І волошки сині В дівочих заволожених очах. І серце рвалося додому На Вкраїну, Де далечінь і чиста, й голуба. І снилися ночами буз упину Калина, степ, криниця і верба... Росли там сливи, яблуня-кислиця Та вився хміль в густім терновику, А далі берег, в березі криниця Під вербами сховалась у в холодку. Широкою криницю називали, Вона таки широкою й була, Під вербами холодну воду брала. Чи так було, а люди так казали, Що щедро напувала пів села. І взимку в ній вода не замерзала (Від криги Бог криницю боронив). Вночі в ній небо зорі полоскало І сивий місяць з неї воду пив. Біля криниці – у цвіту калина Схилилася до свіжого струмка, А на калині – пісня солов'їна Весела, чарівна, п'янка... Зозуля над криницею кувала, Гойдаючись на молодій вербі, Років тобі багато обіцяла, Багато щастя зичила тобі. Про ту криницю слава йшла здалека, З далечини верталася й до нас. Мовляв, колись давно у літню спеку Водицю з неї пив малий Тарас. Він жив тоді в старій маленькій хаті, Білявою стояла край села. Його в тій хаті породила мати І там його, малого, й сповила. Тарас тут вперше вирушив із хати, Пішов по хвилях голубих степів, Дізнатися малий хотів, Де сонечко лягає наніч спати – Чи за горою, а чи, може, Заходить, як корова, в хлів? І, мабуть, доля так розпорядилась, І, мабуть так Господь благословив: На цій землі тобі рости судилось, Тут перші кроки ти свої зробив. Тож Богу дякувать і Матері спасибі, Що в Моринцях, Де та свята садиба Тарасова була, У білій хаті, Знову ж край села Ти народився. Тож пам'ятай, Що звідси ти пішов В далекий край, У край поезії, Не забувай! Хай усміхається Тобі щаслива доля, Хай множаться Твої літа... Та слово КАПА Не забудь ніколи, Його шептали Мамині вуста... ..І щоб ти знав, І щоб ти, брате, чув: Тобою кожен З нас гордиться: З криниці Моринської Сили зачерпнув, Тепер наповнив Моринську криницю. Такий наш край: Криниця і калина. Такий наш край: Висока тополина, Лелеки в небі, Синя далина... Такий наш край: Вишнева Україна, Немає іншої, Вона одна. Такий наш край: І бідний, і багатий, Ріднішого на світі Не знайти, Такий наш край! І нам з тобою, Брате, У ньому жить, За нього й полягти. В народі кажуть: є якісь прикмети. Не визнаю ніяких я прикмет! А от в прикмету КАПА – вірю... Ти таки ПОЕТ! Толику! Тобі писать, Співать, Дзвеніть Багато літ! Багато літ! З глибокою повагою – твій брат Олександр 5.V.1995 р. Джерело: Самойленко А. Роду мого джерело: Вірші, поеми, гуморески та пісні.— К. : Рада, 2008.— с. 102