Братове вітання

Там, де тополі пнуться в небо синє, 
Де за гаї сховався небозвід, 
Лежить село на нашій Україні,
Лежить село вже кілька сотень літ.

У тім селі стояла стара хата,
Під стріхою стояла, край села.
Хоч хат таких в селі було багато,
Та наша найріднішою була.

За хатою росла крислата дичка.
Цвіла весною!  –  Не віднять очей!
Вона родила груші невеличкі,
Та все ж була відрада для дітей...

Жили в тій хаті люди-хлібороби,
Жили і вміли добре працювати.
Було село їм дуже до вподоби – 
Та лиш хатина трохи тіснувата.

Сім'я велика: батько, мати,
дітей четвірко підростало.
Були тут хлопці і дівчата,
Як не крутить, не мудрувати, 
А хату більшу треба будувати.

І збудували нову хату
На тому ж місці, край села, 
Була там кухня, сіни,
Дві кімнати,
Комора збоку ще була.

А навесні, коли все забуяло
І зеленаво зачубаривсь ліс, 
І солов'ї в левадах заспівали, 
Лелека хлопчика приніс.

Росло дитя, росло рухливе,
Карі оченята,
Всі в сім'ї були щасливі, 
Та найбільше Мати.

Голубила, пригортала,
Ніжно цілувала
І найменшого синочка 
КАПОЮ назвала.

А коли лягало сонце 
За горою спати, 
То сідала біля КАПИ
Пісеньку співати.

То співала, то шептала
Тихо ніжну казку
І в дитя переливала 
Материнську ласку.

А КАПА ріс, зіп'явсь на ноги,
І хоч хода була й хитка,
Вже першу протоптав дорогу
Від печі аж до шаплика.

Пливли літа
І ріс наш Анатолій
(Так Батько сина 
записав свого)   – 
Так звали сина 
Дома, в школі, 
А Мати звала 
КАПОЮ його.

Та час настав, і виріс Анатолій,
Вже в мріях був далеко від села.
І відчинила доля
 Двері Толі 
І повела, далеко повела...
У Києві прилаштувала напочатку:
Там працював і ріс,
Поки
Знов шлях проліг аж на Камчатку, 
Солдатський шлях
На довгих два роки...

Вулкани там запалюють сигари,
В долинах мокрих гніздиться туман,
В скелястий берег завдає удари
Злий і холодний Тихий океан.
Холодний край Камчатка
І далекий,
У ньому все чуже кругом,
А дома в небі синьому лелеки
І красень Київ над Дніпром.

Стоять стрункі тополі на рівнині
І шлях манливий рівний у полях,
Достигле жито
І волошки сині
В дівочих заволожених очах.

І серце рвалося додому
На Вкраїну,
Де далечінь і чиста, й голуба.
І снилися ночами буз упину 
Калина, степ, криниця і верба...


Росли там сливи, яблуня-кислиця
Та вився хміль в густім терновику,
А далі берег, в березі криниця
Під вербами сховалась у в холодку.

Широкою криницю називали, 
Вона таки широкою й була,
Під вербами холодну воду брала.
Чи так було, а люди так казали,
Що щедро напувала пів села.
І взимку в ній вода не замерзала
(Від криги Бог криницю боронив).
Вночі в ній небо зорі полоскало
І сивий місяць з неї воду пив.

Біля криниці –  у цвіту калина
Схилилася до свіжого струмка,
А на калині –  пісня солов'їна
Весела, чарівна, п'янка...

Зозуля над криницею кувала, 
Гойдаючись на молодій вербі,
Років тобі багато обіцяла,
Багато щастя зичила тобі.

Про ту криницю слава йшла здалека, 
З далечини верталася й до нас.
Мовляв, колись давно у літню спеку
Водицю з неї пив малий Тарас.

Він жив тоді в старій маленькій хаті, 
Білявою стояла край села.
Його в тій хаті породила мати
І там його, малого, й сповила.

Тарас тут вперше вирушив із хати, 
Пішов по хвилях голубих степів,
Дізнатися малий хотів,
Де сонечко лягає наніч спати – 
Чи за горою, а чи, може,
Заходить, як корова, в хлів?

І, мабуть, доля так розпорядилась,
І, мабуть так Господь благословив:
На цій землі тобі рости судилось, 
Тут перші кроки ти свої зробив.

Тож Богу дякувать
 і Матері спасибі,
Що в Моринцях,
Де та свята садиба
Тарасова була,
У білій хаті,
Знову ж край села
Ти народився.
Тож пам'ятай,
Що звідси ти пішов
В далекий край, 
У край поезії,
Не забувай!

Хай усміхається 
Тобі щаслива доля,
Хай множаться
Твої літа...
Та слово КАПА
Не забудь ніколи,
Його шептали
Мамині вуста...
..І щоб ти знав,
І щоб ти, брате, чув:
Тобою кожен
З нас гордиться:
З криниці Моринської
Сили зачерпнув,
Тепер наповнив
Моринську криницю.
Такий наш край:
Криниця і калина.
Такий наш край:
Висока тополина,
Лелеки в небі,
Синя далина...
Такий наш край:
Вишнева Україна,
Немає іншої,
Вона одна.
Такий наш край:
І бідний, і багатий,
Ріднішого на світі
Не знайти, 
Такий наш край!
І нам з тобою, Брате,
У ньому жить, За нього й полягти.
В народі кажуть: є якісь прикмети.
Не визнаю ніяких я прикмет!
А от в прикмету КАПА – вірю...
Ти таки ПОЕТ!

Толику! Тобі писать,
Співать, Дзвеніть
Багато літ!
Багато літ!

З глибокою повагою –  твій брат Олександр 
 5.V.1995 р.

Джерело: Самойленко А. Роду мого джерело: Вірші, поеми, гуморески та пісні.—  К. : Рада, 2008.— с. 102