Живе слово

    

      Не покривлю душею, кажучи, що для нашої культури настали такі важкі часи, яких нелегко відшукати в багатовіковому часовому плині вітчизняної історії. За політичним гаслом ми майже перестали чути тахікардичний ритм людського серця, за чорною хмарою ринку заховалося тендітне сонце душі, яке теж уже має підлягати купівлі і продажу. Жадоба матеріального збагачення ніколи не сприяла гармонійному розвитку людини, вела тільки до духовного зубожіння, після якого наступав крах найвищих ідей. Не забувати б про це тим, хто молитвами про щастя народу прикриває свої власні амбіції, кому й масової культури досить для того, щоб ошукати мільйон людей.
      А в цей самий час, у суцільному розгардіяші, думають, караються, мучаться люди, яким болить ці доля народу українського, і його древня культура, і його невмируще слово, зігріте генієм Кобзаря. Що це саме так, свідчить хоча б оця збірка Анатолія Самойленка, яку ти, шановний читачу, береш до рук.
      Хтось колись казав, що поетами не народжуються – ними стають. Частка істин є в цьому крилатому вислові, але тільки частка. Як на мене, Анатолій таки народився поетом, бо на нього відразу ж почав впливати дух рідного села Моринці, яке вигойдало генія Тараса Шевченка. Чи не з тої криниці черпає поет і нині чисту й гірку воду життя, чи е з тої землі бере він почуття чесності й відповідальності за власні вчинки і слова, коли у власних віршах то вболіває за долю зганьбленої природи, то поринає в славну історію України, то чистим смутком сповиває слово про близьких людей.
      Крім лірики, в книгу ввійшли гумористичні вірші, в таких тавруються людські вади, піддаються тонкій іронії негативні риси характеру. Тут поет працює в кращих традиціях українського гумору, що серед сучасних визнаних майстрів цього жанру особливо притаманні поезії Павла Глазового.
      Слід відзначити гарну пластику слова, яскраву, хоча й позбавлену карколомності, образність віршів Анатолія Самойленка. Словом, і за художнім стилем поет належить до доброї традиційності української поезії.
     Пишучи це коротке вступне слово, хотілося б побажати Анатолію Самойленку ніколи не забувати, що коріння його належить Моринцям, а крона – всій Україні. А при добрій пам’яті з-під його самобутнього пера вийде ще не одна поетична збірка, котра стане не ринковим товаром, а фактом української культури.
                             
Леонід Горлач,
                       
                        Лауреат республіканської премії імені М.Островського,
                              1993 рік